Шейко: культурна дипломатія не може будуватися на мобілізації співчуття
Генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко на Міжнародному форумі культурної дипломатії в Києві заявив, що ефективність культурної дипломатії в Україні досі вимірюють кількістю подій, а не впливом, і закликав переосмислити її стратегію.
Генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко заявив, що ефективність культурної дипломатії в Україні досі вимірюють кількістю подій, а не якістю чи впливом. Про це він сказав на Міжнародному форумі культурної дипломатії в Києві 6 жовтня 2026 року, за менш ніж пів року до п'ятої річниці початку повномасштабного російського вторгнення.
За словами Шейка, Україна наближається до нового етапу війни і перебудови міжнародного порядку, обриси якого ще не до кінця зрозумілі. Він наголосив, що вже сьогодні важливо означити, чим цей етап відрізнятиметься від попередніх років, які виклики принесе і як до них готуватися. Український досвід у сфері культурної дипломатії він назвав унікальним, а отже, таким, що дає підстави підважувати усталені визначення і пропонувати власні.
Шейко окреслив обставини, які відрізнятимуть наступну фазу війни від перших років повномасштабного вторгнення. Війна дедалі глибше впливає на демографію, економіку, освіту, культуру, ментальне здоров'я і відносини між різними частинами українського суспільства. Мільйони українців живуть за кордоном, родини роками залишаються в розлуці, ветерани повертаються в суспільство, яке саме змінилося за час їхньої служби. Діти дорослішають між різними мовами, освітніми системами, країнами й уявленнями про дім. Досвід війни розподілений дуже нерівномірно, і з часом це ставатиме дедалі відчутнішим.
Змінюється й міжнародне середовище. Європа більше не може сприймати безпеку, демократію та економічну взаємозалежність як природний і незворотний стан. Світ переходить від недосконалого, але більш-менш передбачуваного порядку до тривалої конкуренції без загальновизнаних правил. Геоекономічне протистояння, воєнні конфлікти, дезінформація і поляризація суспільств стали взаємопов'язаними ризиками.
Шейко навів думку професора Університету Південної Каліфорнії, автора концепції «репутаційної безпеки» Ніколаса Калла, який описує парадокс: у момент, коли світ отримав безпрецедентний доступ до інформації, мережеві платформи почали замикати людей у середовищах подібності. У нас є надлишок інформації, але дефіцит взаєморозуміння. У цьому контексті, за словами Шейка, вже недостатньо говорити, що культурна дипломатія повинна й надалі «привертати увагу до України». Увага мінлива і сама по собі нічого не гарантує. Можна щодня стежити за війною і водночас дедалі спокійніше сприймати її як постійний стан речей.
Упродовж багатьох років Україна справедливо виходила з припущення, що світові бракує знань про неї. Пояснювали історію російського імперіалізму, Голодомор і Голокост від куль, Розстріляне Відродження, депортацію кримських татар, радянські репресії, русифікацію, окупацію Криму, війну на Донбасі та повномасштабне вторгнення. Повертали українським митцям викрадені біографії, виправляли атрибуції в музейних колекціях, домагалися коректного написання назв українських міст. Пояснювали, що російська агресія почалася значно раніше за перетин державного кордону: із давнього заперечення окремішності української мови, культури, історії та політичної нації. Ця робота залишається необхідною, адже в багатьох країнах базових знань про Україну і справді критично мало.
Водночас Шейко порушив питання, чи завжди ґрунтовні розповіді про себе мають бажаний ефект. Він навів відоме запитання американського філософа Томаса Нагеля «Як це – бути кажаном?». Навіть якщо докладно вивчити нервову систему, ехолокацію і поведінку кажана, ми все одно не знатимемо, що він відчуває і як сприймає світ. З людським досвідом усе інакше: нашими «перекладачами» є мови, пам'ять, мистецтво і здатність до співпереживання. Але будь-який переклад має свої труднощі. Можна знати кількість зруйнованих будинків і не знати, як це, коли твій дім існує лише в пам'яті. Можна знати статистику вимушеної міграції і не знати, як це, коли дитина починає забувати мову, якою з нею розмовляли бабуся і дідусь. Можна бути добре поінформованим про війну, але так і не зрозуміти, що таке війна. Це і є своєрідна «скляна стеля» спілкування зі світом.
Звідси випливає доволі незручний висновок: культурна дипломатія не може будувати довгострокову стратегію на нескінченній мобілізації співчуття. Це не заклик менше говорити про російський імперіалізм або пропонувати світові комфортнішу версію війни. Мова про те, щоб не покладати на страждання обов'язок постійно доводити право України на існування і підтримку. Не можна нескінченно вимагати, щоб біль виконував роботу політичного аргументу.
Український досвід не вичерпується болем, так само як українська культура не зводиться до документування війни. Вона має питому цінність, яка не потребує політичної легітимізації, і додану цінність, яку набуває в культурній дипломатії. Питома цінність полягає в художній якості, інтелектуальній сміливості, складності й розмаїтті традицій. Українське мистецтво, література, музика, театр і кіно цікаві світові передусім як прояви культури, а не як додаток до новин про Україну. Додана цінність виникає тоді, коли українська культура входить у ширший міжнародний обіг. Наш досвід допомагає точніше говорити про імперії та деколонізацію, демократію і самоорганізацію, свободу й відповідальність, пам'ять і забуття, вимушену міграцію, багатомовність, відновлення та співжиття після колективних потрясінь.
8
