Чому слова Федорова про ризик поразки важать більше, ніж заяви Арестовича
Схожість між Федоровим і Арестовичем — у різкій зміні риторики після виходу з влади. Але колишній міністр оборони мав незрівнянно більший доступ до системи війни, тому його оцінки одночасно вагоміші й вимогливіші до власного результату.
Порівняння Михайла Федорова з Олексієм Арестовичем виникає не через однакові погляди чи доведені політичні плани. Воно виникає через послідовність: обидва після виходу з владної системи швидко почали говорити про перспективи війни значно жорсткіше, ніж до відставки. Проте масштаб їхньої попередньої відповідальності був різним, і саме це робить нинішні слова Федорова політично важчими.
Reuters опублікувало інтерв’ю, у якому колишній міністр оборони заявив: Україна виглядає так, ніби поступово й повільно програє. Федоров не вважає поразку неминучою. Він переконаний, що шанси на перемогу зберігаються, але для зміни траєкторії є лише кілька місяців. Його критика спрямована на відсутність спільної стратегії, слабке впровадження технологій, корупцію та політично залежні інституції.
23 липня картина з його слів була іншою. Федоров говорив, що Україна вперше за останні роки почала перехоплювати ініціативу й отримала шанс примусити Росію до миру з позиції сили. Тоді він також сказав, що президент, міністр оборони і головнокомандувач — три посади, які справді визначають хід війни. Ця фраза тепер особливо важлива: Федоров сам підкреслював, наскільки високою була його відповідальність.
Арестович у 2023 році перебував на іншому рівні. Він був позаштатним радником керівника Офісу президента, а не членом уряду й не керівником оборонного відомства. 17 січня його відставку прийняли, а через кілька днів він уже публічно сумнівався, що перемога України гарантована, і наголошував, що тепер є неофіційною особою.
Схожість очевидна на рівні поведінки: статус змінюється — публічна рамка стає песимістичнішою. Але у випадку Федорова слова мають інший доказовий і політичний потенціал, бо він мав доступ до реального стану закупівель, фінансів, мобілізації, технологічних програм і взаємодії з Генштабом.
Водночас цей доступ не автоматично робить кожну його оцінку об’єктивною. Офіс президента вже використав зміну риторики як контраргумент: на посаді міністра Федоров був позитивним щодо ходу війни, а після звільнення змінився його особистий статус. Тобто влада прямо натякає, що нова позиція не може бути відділена від політичного конфлікту.
Не можна відділити її і від результатів самого Федорова. Реформа мобілізації та ТЦК залишилася незавершеною. Військова омбудсменка Ольга Решетилова заявила, що після місяців зустрічей із міністерством не побачила дієвого прогресу, окрім заяв. Проте стверджувати, що Федорова звільнили саме за це, було б неправильно. Зеленський говорив про конфлікт із тодішнім головнокомандувачем Олександром Сирським, а також про невирішені проблеми на фронті, у бригадах і мобілізації.
Є й межа для гучної історичної формули. Федоров не перший український політик найвищого рівня після 2022 року, який допустив сценарій програшу. У квітні 2024-го Зеленський попереджав, що без допомоги Конгресу США Україна програє. Тому значення нинішнього епізоду не в унікальності самого слова «поразка».
Значення в тому, хто саме його вимовляє і після якої посади. Арестович після відставки став вільнішим медійним критиком. Федоров виходить у публічний простір після керівництва Міноборони й фактично формує альтернативну оцінку ефективності держави та війни. Якщо ця лінія продовжиться, Україна отримає не просто ще одного критика влади, а політика, який будуватиме свою позицію на досвіді роботи в самому центрі оборонної системи.
