Patriot не вистачить: Україна стикається з роками балістичної вразливості
Росія щороку виробляє понад 1200 балістичних ракет, тоді як Захід не встигає нарощувати виробництво перехоплювачів. Україні доведеться пережити кілька років дефіциту протиракет, покладаючись на удари по російській логістиці та посилення пасивного захисту.
Україна опинилася в критичному дисбалансі: Росія дедалі активніше робить ставку на балістичні ракети, проти яких українська протиповітряна оборона має найменше засобів. Після кожного масованого удару Київ звертається до партнерів із проханням про додаткові перехоплювачі для Patriot, однак проблема значно глибша, ніж чергова партія ракет. Світове виробництво засобів нападу зростає швидше, ніж Захід здатен виготовляти засоби їхнього перехоплення, і для України цей розрив уже має критичний характер.
За наявними оцінками, сукупні російські виробничі потужності в балістичному та квазібалістичному сегментах можуть сягати 800–1100 ракет на рік. Йдеться про ракети комплексів «Іскандер-М», «Кинджал», «Циркон», «Онікс», а також переобладнані для ударів по наземних цілях ракети С-300/С-400. До цього слід додати північнокорейські KN-23/KN-24, особливо з огляду на розпорядження лідера КНДР у січні збільшити виробництво у 2,5 раза. У підсумку російсько-північнокорейський ресурс може перевищувати 1200 балістичних засобів ураження на рік, тобто понад 100 ракет щомісяця.
Основним доведеним ефективним засобом перехоплення сучасних балістичних цілей, доступним Україні, залишається Patriot із перехоплювачами PAC-3 MSE. Європейська SAMP/T та ракети сімейства Aster є важливою частиною архітектури ППО, однак їхні можливості проти складних балістичних загроз обмежені, а виробничі потужності невеликі. У реальному бою математика ще гірша: для підвищення ймовірності ураження однієї складної цілі потрібно дві-три протиракети, тож це не змагання «одна російська ракета проти однієї західної».
Певний резерв Patriot у світі ще існує: системи експлуатують європейські держави, країни Близького Сходу, Японія, Південна Корея та інші американські союзники. Однак держави, що живуть поруч із Китаєм, Північною Кореєю або Росією, не поспішають скорочувати власні стратегічні запаси. Навпаки, їхній попит на PAC-3 стрімко зріс, а виробники фізично не встигають за новою реальністю. Це не означає, що Київ має припинити просити: останні роки показали, що багато політичних «червоних ліній» зрештою зсувалися. Але будувати стратегію на очікуванні, що хтось раптом відкриє свої склади, небезпечно.
Виробництво перехоплювачів зростає, але не так швидко, як потрібно Україні. У 2025 році Lockheed Martin виробила понад 600 PAC-3 MSE, а нові американські контракти передбачають масштабування приблизно до 2000 ракет на рік до кінця 2030 року. Однак Україні потрібно пережити не 2030-й, а 2026-й, 2027-й і 2028-й роки. Саме тому створення власного європейського протибалістичного рішення — стратегічна необхідність, а не технологічна забаганка.
У липні Україна та дев'ять європейських держав започаткували інтегровану Антибалістичну коаліцію. Її флагманський проєкт FREYJA має об'єднати український бойовий досвід і потенційний український перехоплювач із європейськими радарами, сенсорами та промисловими компетенціями. Це один із найважливіших оборонних проєктів, які Україна запропонувала Європі за час повномасштабної війни, але навіть за оптимістичного сценарію він не закриє проблему найближчим часом.
Найближчі роки потрібно планувати з неприємної, але чесної передумови: Україна не матиме достатньої кількості протиракет, щоб захистити ними все. Тому пріоритетом стає розвиток власних далекобійних і стримувальних спроможностей. Першочерговими цілями ураження мають стати виробничі потужності російської балістики, її компонентна база та ворожі пускові установки. Логіка проста: найкраща ракета для ППО — та, яку противник не зміг застосувати або не виробив узагалі.
Окрема державна програма має бути спрямована на різке нарощування пасивної живучості: перенесення, дублювання та захист критичних активів під землею. Йдеться не про побудову «країни-бункера», а про прагматичну інвестицію в те, що повинно продовжувати працювати навіть під системними ракетними ударами: державне й військове управління, медицина, зв'язок, енергетика, водопостачання, окремі виробничі та ремонтні потужності. Перший крок — аудит того, що вже існує.
