59 років Григорію Міхнову-Вайтенку: листи, молитва і допомога як форма опору байдужості
Григорій Міхнов-Вайтенко очолює Апостольську православну церкву, займається правозахистом і допомогою українським біженцям. У день його 59-річчя згадуємо шлях, у якому найважливішими залишаються люди, а не статуси.
3 вересня 2026 року Григорію Міхнову-Вайтенку виповнюється 59 років. Його історія — про те, як людина з церковним саном поступово стала для багатьох ще й адресою, куди можна написати, коли більше не знаєш, до кого звернутися.
Він народився 3 вересня 1967 року. У молодості навчався у ВДІКу, працював на телебаченні, запускав медійні проєкти. Віру прийняв ще у 1985 році, у середовищі, пов’язаному з громадою Олександра Меня. Священницьке служіння почав значно пізніше: дияконська хіротонія відбулася у 2008 році, священницька — у 2009-му.
У 2014 році війна проти України стала для нього особистою церковною межею. Міхнов-Вайтенко публічно виступив проти добровільної участі у братовбивчому насильстві та попросив вивести його за штат Російської православної церкви. Наступного року він перейшов до Апостольської православної церкви, а у квітні 2023-го був обраний її предстоятелем.
Ці дати пояснюють структуру біографії, але не її головний зміст. Правозахисна робота Міхнова-Вайтенка виросла з дуже старої церковної звички: люди приходять до священника тоді, коли в сім’ї хвороба, ув’язнення, смерть, страх або безвихідь. Частину таких історій неможливо вирішити молитвою без практичної допомоги — потрібні адвокат, лікар, гроші, транспорт, лист у державну установу.
Після 24 лютого 2022 року таких звернень стало набагато більше. Українські біженці, які потрапляли до Петербурга та Ленінградської області, не знали, як оформляти документи, де ночувати, як дістатися до кордону, що робити з хронічними хворобами. При громаді Апостольської православної церкви створили Центр допомоги біженцям і вимушеним переселенцям.
Робота центру будувалася не навколо політичної анкети людини, а навколо її потреб. Якщо родина хотіла виїхати до Європи, шукали маршрут. Якщо вирішувала залишитися — допомагали оформитися й лікуватися. Якщо людина прагнула повернутися — не намагалися переконувати її жити інакше. Міхнов-Вайтенко наголошував на праві людини самій обирати, де їй бути.
До березня 2024 року центр оцінював кількість оброблених заявок приблизно у 40 тисяч. Це не статистика окремих людей, а кількість звернень, серед яких були й повторні. Але вона показує, яким великим став потік побутової біди, що зазвичай залишається за межами великих зведень про війну.
У 2022 році Московська Гельсінська група відзначила Міхнова-Вайтенка премією за захист прав ув’язнених та інших уразливих груп. У лютому 2024 року його ім’я знову з’явилося в новинах: він оголосив про намір провести біля Соловецького каменя панахиду за Олексієм Навальним. Його затримали біля дому, а потім госпіталізували з інсультом. Згодом провадження закрили через строки давності.
19 липня 2024 року Мін’юст РФ вніс його до реєстру «іноземних агентів». Він заявив, що оскаржуватиме це рішення. Щоб не підставляти Центр допомоги під додаткові ризики, Міхнов-Вайтенко передавав частину адміністративної роботи іншим людям. У цьому теж проявився його підхід: важливіше, щоб система допомоги продовжувала працювати, ніж щоб вона була пов’язана з одним ім’ям.
Станом на 2026 рік він продовжує служіння в Петербурзі. У червні повідомив про новий адміністративний протокол щодо «співпраці з небажаною організацією». Це нагадує, що для нього правозахисна та церковна робота відбувається не на безпечній відстані.
На 59-річчя можна побажати людині багатьох речей. У випадку Міхнова-Вайтенка найприродніше — щоб у його телефоні й пошті було менше відчаю. Поки ж він залишається одним із тих, кому продовжують писати саме тоді, коли інші адреси вже не відповідають.
