У Люботині школа збудувала укриття на 400 людей: колонка про те, де живе війна
Мистецький ліцей «Дивосвіт» у Люботині під Харковом спорудив власне сховище на чотириста людей із генератором, водою та пандусами. На цьому прикладі авторка колонки показує, що здатність суспільства до спротиву формується задовго до наказів — у щоденних звичках і рішеннях.
Мистецький ліцей «Дивосвіт» у Люботині під Харковом збудував власне укриття на чотириста людей. У сховищі є генератор на випадок відключень світла, власне водопостачання та пандуси для тих, кому важко ходити. Поки нагорі лишається «небо воєнного часу», внизу діти вчаться вести лінію за формою і змішувати фарби за задумом.
Цей приклад відкриває третю частину колонки «Активне дієслово» — трилогії про те, з чого можна зробити перемогу, де вона вирішується і де живе війна, коли її не видно. Авторка наголошує: ніхто з дорослих, які копали, бетонували й тягнули туди кабель, не казав, що це «не на часі». Саме такі рішення, на її думку, і показують, де насправді формується здатність суспільства до спротиву.
У попередній частині авторка описувала п'ять поверхів війни, на кожному з яких, крім верхнього, можна зазнати поразки без жодного росіянина: втомитися перевіряти, перестати вірити сусідові, прокинутися з чужою картою в голові, порахувати власну людину як матеріал. З цього випливає незручний висновок: те, через що суспільство здатне програти, живе не лише по той бік фронту.
Війну авторка порівнює з вірусами, які оселяються в тілі назавжди. Роками вони можуть сидіти в нервових вузлах без жодного симптому, аж поки імунітет не просяде від утоми чи довгого страху. Тоді інфекція виходить на найвидніше місце, і всі бачать те, що весь цей час жило всередині. Зведення, карти й некрологи, за її словами, показують лише місце, де війна вийшла назовні, а живе вона глибше — у тому, як люди звикли поводитися одне з одним задовго до першого пострілу.
Медична метафора має межу: у вірусу вини немає, у людей — є. Тому все сказане про механізм пояснює, як війна стає можливою, і нічого не знімає з того, хто віддав наказ. Авторка згадує Фукідіда, який відділяв приводи Пелопоннеської війни, про які кричали на площах, від її «найправдивішої причини», про яку говорили найменше. Річард Нед Лебоу, перебравши дев'яносто чотири війни від 1648 року, побачив, що найчастіше їх починали заради статусу, заради місця серед тих, кого вважають великими, і лише зрідка заради матеріальної вигоди.
У нервових вузлах, на думку авторки, сидить одна практика з двома обличчями: людину рахують як ресурс і в іншому не визнають суб'єкта. Щоб почати війну, спільноті потрібні два дозволи, і обидва вона видає собі сама, задовго до наказу. Перший дозволяє витрачати своїх. Крістофер Блаттман, який вивчав, чому суперники таки доходять до стрілянини, називає цю причину серед п'яти й починає з неї: влада, яка не відповідає перед тими, хто платить ціну, цієї ціни не рахує.
Росія, за словами авторки, підписала собі цей дозвіл давно і перетворила його на бухгалтерію: в'язнів вербують просто з колоній, штурмовиків рахують хвилями, а виплата родині за загиблого в бідних регіонах перевищує все, що він заробив би за довгі роки життя. Другий дозвіл — не бачити чужих. Його вона називає відомим зі статті 2021 року про «один народ» і з тексту Сергейцева, де народ, якого «немає», треба ще й «перевиховати». Обидва дозволи тримаються один за одного: здатність бачити людину в людині в нас одна, і хто вимкнув її для чужих, рано чи пізно не знайде її для своїх.
Ще Ганна Арендт писала, як методи, випробувані в колоніях, повернулися до Європи бумерангом. Британія і Франція мали парламенти, суди й вільну пресу і водночас вели війни в Кенії, Алжирі та Індокитаї. Внутрішній імунітет стримував у них перший дозвіл і майже нічого не робив із другим, а згодом другий дістався додому. У жовтні 1961 року паризька поліція кидала алжирців у Сену посеред столиці, а методи допитів, відпрацьовані в Кенії та Адені, 1971 року застосували в Північній Ірландії — до власних громадян.
Якщо носіями бувають усі, здорових від хворих відрізняє робота імунітету. Антрополог Дуглас Фрай із колегами вивчали «системи миру» — сусідні суспільства, які роками не воюють між собою. Шістнадцять таких систем, від Ліги ірокезів і швейцарських кантонів до Європейського Союзу, вони порівняли з тридцятьма випадковими групами суспільств, де миру між сусідами не склалося. Найсильніше перші відрізнялися нормами невоювання, далі йшли ритуали, цінності й взаємозалежність у безпеці — усе, що тримається в головах і звичках довше за будь-який договір.
Головний висновок із цієї роботи, за словами авторки, звучить так: мир тримається на звичках, яким можна навчитися. Тому вона пропонує дивитися всередину — туди, де цих звичок навчають або відучують щодня. Для цього в колонці є п'ять перевірок, які можна застосувати до школи, бригади, фонду, міської ради й держави, і відповідь на кожну має бути «так» або «ні», без «у процесі».
Перша перевірка: чи може людина тут щось змінити, не питаючи дозволу в того, кому це невигідно? В Іванкові після деокупації хтось помітив, що частина людей не може дійти до штабу по допомогу, і допомогу почали розвозити по хатах. Друга: чи можна принести погану новину і не стати за неї винним? Про аварію в Чорнобилі 1986 року світ дізнався з тривоги на шведській АЕС «Форсмарк», за тисячу з гаком кілометрів.
4
