Українські військові захопили Львів у листопаді 1918 року
Листопадовий чин 1918 року дав українцям короткочасний контроль над Львовом, але затяжні бої та брак підтримки з Києва зробили Західноукраїнську Народну Республіку вразливою.
Ранок 1 листопада 1918 року у Львові, який ще входив до складу Австро-Угорщини, почався з несподіванки для мешканців міста. Поки місто спало, українські жовніри зайняли стратегічні об’єкти та адміністративні будівлі, а до обіду над ратушею вже майорів синьо-жовтий прапор. Учасник повстання Олекса Кузьма, відомий як діяч Листопадового чину, згадував, що мешканці виходили на вулиці й не вірили власним очам. Навіть серед самих українців, за його словами, ця зміна викликала переворот у мисленні. Більш чутливі, розповідав очевидець, плакали сльозами найвищої радості, яка, як він писав, перевищувала всі особисті втіхи на світі. Молодь ходила вулицями, перегороджувала дорогу перехожим і пропонувала взяти синьо-жовту символіку.
Але радість швидко змінилася тривогою. У перший день один з головних організаторів повстання, січовик Дмитро Вітовський, доповів голові Національної Ради Костю Левицькому: «Львів у наших руках». Левицький згадував, що той запевняв його, ніби військо тримається добре, а становище є цілком певним. Проте безкровна й блискавична операція перетворилася на затяжні вуличні бої із сотнями загиблих з обох боків. Вітовський, якому незабаром мало виповнитися 31 рік, відчував, що події переростають його сили. Кузьма писав, що він спершу гадав, ніби все скінчиться на зайнятті міста та його мирній обсаді, а тим часом ситуація ставала дедалі важчою з години на годину.
Уже 3 листопада Вітовський попросив звільнити його з посади коменданта. За свідченнями, він був фізично виснажений, з опухлими ногами та в стані нервового зриву. Він казав Левицькому, що поляки атакують наскоками, а українські вояки, добре знайомі з війною у полі, не мають досвіду боротьби з міськими партизанами. Бійці були деморалізовані й голодні, частина починала залишати позиції. Січові стрільці, яких викликали з Чернівців для підкріплення, все ніяк не могли дістатися міста.
Попри складні обставини, повстанці тримали Львів три тижні. За цей час вони утвердили нову державу, Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Майже весь листопад вони просили військової допомоги від Києва, але там уже готували антигетьманський переворот, і Великій Україні тоді було не до Галичини. Керівництво ЗУНР вирішило відійти вглиб краю, де владу переважно утримували українці. Так місто втратили, але збереглася ідея української державності, яка згодом дала змогу говорити про соборну і незалежну Україну.
Передумови повстання визрівали напередодні. 31 жовтня 1918 року делегація на чолі з Костем Левицьким звернулася до намісника Східної Галичини Карла Ґеорґа фон Гуйна з вимогою передати українцям управління Львовом. Делегати посилалися на «Народний маніфест» цісаря Карла I, чия влада добігала кінця через неминучу поразку у Першій світовій, і попереджали про небезпеку з боку поляків, які вже взяли під контроль Західну Галичину та мали намір забрати й Східну. Гуйн залишився непохитним і сказав, що не може передати ключі від міста, бо не отримував наказу з Відня. Перед світанком наступного дня до нього прийшли вже не політики, а військові. Намісник відзначив, як організовано й швидко українці взяли Львів, і на прощання застеріг: справа не піде так легко, як почалася.
5
