У 2024 році Україна ухвалила рішення, яке викликало чимало дискусій: дозволити певним категоріям засуджених виходити з місць позбавлення волі для проходження військової служби. Цей крок був продиктований війною та тотальним дефіцитом людей. Відмовлятися від тисяч фізично придатних і мотивованих осіб лише через їхнє минуле держава більше не могла собі дозволити. Однак разом із людьми до військового середовища можуть приходити правила, за якими вони звикли жити, зокрема норми кримінальної субкультури.
Не кожен колишній засуджений є носієм кримінальної субкультури, так само як не кожен громадянин без судимості автоматично стає добрим солдатом. Проблема полягає не в записі в біографії, а в моделі поведінки, яку людина приносить у колектив. Армія і в'язниця — закриті ієрархічні середовища, але їхня природа принципово різна. Військова ієрархія має спиратися на закон, статут, компетентність командира та відповідальність за підлеглих. Кримінальна ієрархія будується на неформальному статусі, страху, насильстві й приниженні слабшого. У ній діють «авторитети», касти, борги, заборони та ритуали покарання.
Потрапляючи до армійського колективу, носії такої субкультури можуть приносити із собою кримінальний жаргон, тюремну систему статусів, звичку вирішувати суперечки силою, зневагу до формальних наказів і переконання, що справжня влада належить не командирові, а тому, кого бояться. Кримінальна субкультура — це не просто набір слів або татуювань, а цілісна модель стосунків, мотивацій та цінностей. Людина, яка тривалий час жила всередині такої системи, може відтворювати її на волі — у побуті, бізнесі, політиці чи державній установі. В армії наслідки особливо небезпечні.
Неформальний «авторитет» може почати конкурувати з сержантом або офіцером. Молодших чи слабших військовослужбовців можуть змушувати виконувати принизливу роботу, відбирати в них гроші та спорядження. Скаргу командирові можуть оголосити «стукацтвом», а законний дисциплінарний механізм — слабкістю. Так виникає паралельна система управління: формально наказ віддає командир, але фактично життя підрозділу регулюють «поняття».
Історія вже знає приклади проникнення кримінальних норм до війська. Після масової амністії 1953 року та інших амністій середини 1950-х із радянських таборів вийшла велика кількість людей. Частина колишніх ув'язнених призовного віку згодом потрапила до лав Радянської армії. Існує поширена історична версія, що цей процес сприяв перенесенню до війська певних кримінальних практик. Саме з цим іноді пов'язують формування радянської «дідівщини». Хоча було б спрощенням виводити це явище лише з амністій — на нього впливали післявоєнні соціальні зміни, масовість призовної армії, слабкість сержантського корпусу, закритість військових частин і безкарність насильства. Проте кримінальна субкультура дала цим явищам готову мову, систему статусів і ритуалів. У результаті в багатьох радянських частинах формальний статут співіснував із неформальним «законом казарми», де старослужбовець отримував владу над молодшим не завдяки знанням чи посаді, а завдяки праву принижувати.
Досвід російської ПВК «Вагнер» підтвердив незручний факт: завербовані в'язні можуть воювати відчайдушно й результативно. Під час боїв за Бахмут формування Пригожина, значну частину штурмової піхоти якого становили засуджені, виявилося боєздатнішим за багато регулярних російських підрозділів. Ув'язнені погоджувалися на майже самогубні завдання, йшли в лобові штурми та приймали надзвичайно високий ризик смерті в обмін на шанс отримати свободу. Проте «Вагнер» — не приклад для наслідування, а застереження про ціну такої боєздатності. Колектив з високою концентрацією раніше судимих осіб ризикує перетворитись на гібрид місць позбавлення волі. Внутрішня дисципліна «Вагнера» відтворювала найжорстокіші порядки кримінального середовища: владу сильнішого, безумовне підпорядкування та покарання фізичною розправою. За відмову виконувати наказ або спробу втечі бійцеві загрожував не військовий суд, а смерть.
Український закон недаремно передбачив службу засуджених у спеціалізованих підрозділах. Це дає змогу проводити відбір, підготовку та нагляд, не розчиняючи новобранців у великому армійському колективі. Проте спеціалізований підрозділ не існує у вакуумі. Ним мають командувати офіцери й сержанти. Він взаємодіє із сусідніми частинами, штабами, медиками, логістикою та підрозділами забезпечення. Тому ізоляція сама по собі проблеми не розв'язує. Найгіршим рішенням було б призначати для таких підрозділів командирів, які намагатимуться керувати «мовою зони». Щойно офіцер визнає кримінального «авторитета» посередником між собою та особовим складом, держава фактично легалізує паралельну владу.
Командири таких підрозділів мають розуміти кримінальну субкультуру, але не підкорятися їй. Потрібні ретельний психологічний і безпековий відбір, сильний професійний сержантський корпус, конфіденційні механізми повідомлення про насильство, робота психологів та невідворотність покарання. Особливо важливо не допустити перенесення до військового колективу тюремних каст і принижень. Людина з кримінальним минулим може стати хоробрим і дисциплінованим воїном. Служба здатна дати їй можливість захистити країну, повернутися до суспільства та побудувати іншу біографію. Ставити тавро на кожному, хто мав судимість, не варто, але й ігнорувати ризики поширення кримінальної субкультури в армії також не можна. Від того, наскільки ефективно держава зможе контролювати цей процес, залежить не лише боєздатність окремих підрозділів, а й моральний клімат у всій армії.
