Історії захисників: від поранення до повернення на службу
До Дня захисника та захисниці зібрано історії українських військових, які попри тяжкі поранення повертаються до служби. Інструктор «Туман» із спецпідрозділу ГУР «Артан» розповів про рекрутинг, перший бій, ампутацію та реабілітацію.
До Дня захисника та захисниці зібрано історії українських військових, для яких війна стала частиною життя. Нині в Силах оборони України служать близько мільйона людей, ще майже два мільйони мають статус ветерана. Кожен із них пройшов власний шлях до війська, але всі разом вони наближають перемогу та мріють про повернення до мирного життя.
Одна з таких історій — розповідь 31-річного військового з позивним «Туман», інструктора спецпідрозділу ГУР МО «Артан» та колишнього штурмовика. Він зізнається, що довго не міг дивитися на себе в дзеркало, адже його друг долучився до війська ще на початку повномасштабного вторгнення, а він, здоровий хлопець, який усе життя займався спортом, залишався цивільним. Наприкінці 2023 року він подав документи до рекрутингового центру. Дружина не була в захваті від рішення, але підтримала. Чоловік придбав карабін, пройшов вогневі та медичні курси, готувався. Розглядав ССО і ГУР, а на полігоні почув про спецпідрозділ «Артан» і захотів туди штурмовиком. Заявку розглядали довго, роботодавець тримав для нього бронь. Коли зателефонували зі словами «збирайся», виникли сумніви: він залишав гарну роботу та молоду дружину, ставлячи обов’язок вище.
На місці збору в новобранців забрали телефони, зав’язали очі й повезли у невідомому напрямку. Після співбесід почалися тренування. Фізичні навантаження були настільки складними, що один чи двоє хлопців втрачали свідомість, а «Тумана» знудило. Ледь не щодня когось відсіювали. За місяць він схуд приблизно на 5 кг. У «Артані» видали новісіньку зброю, двоглазі коліматори, тактичну нічну оптику, рації, елітний одяг. Через два місяці навчання боєць підписав контракт, і його перекинули під Запоріжжя. Під час першого завдання було і страшно, і смішно водночас: групу направили на позицію на бронетранспортері М113. Новобранці мало що розуміли, і один боєць періодично висовувався з башні, різко ухилявся й щось кричав водію. Усі думали, що їх переслідує FPV-дрон, але вже на місці з’ясувалося, що той просто коригував дорогу вигуками «праворуч, ліворуч».
Найтяжчим став останній штурм навесні 2025 року на Запоріжжі. Група з шести бійців мала зачистити певну територію, але ворогів було значно більше. Під час бою один боєць загинув, решта дістали тяжкі поранення. «Туман» отримав тяжке поранення правої ноги. Добу він лежав в окопній лінії із загиблим побратимом, не міг поворухнутися. Від великої втрати крові він то втрачав свідомість, то засинав. У маренні йому ввижалося, що побратими забирають його, а потім кажуть: «Все добре, тільки ми тобі ампутували ногу». Прокинувся він досі в окопі. Розумів, що техніка зможе приїхати лише ввечері, але управління підрозділу задіяло багато сил, щоб витягнути поранених. Перший евакуаційний виїзд не вдався, машина не дійшла. Друга спроба була наступного ранку. Побратими не могли фізично тягнути «Тумана», бо мали поранені руки. Він використовував зброю як милицю, щоб рухатися, скинув броню, аби вилізти з окопу й завантажитися. Якийсь час машина їхала з відкритими дверима, і бійці бачили, як їх переслідують дрони. Водій зробив неможливе: коли вони доїхали, транспорт був майже розбитий.
У Запоріжжі «Туману» ампутували ногу й гелікоптером відправили до Львова на реабілітацію в центрі SuperHumans. Там було переливання крові, боротьба із зараженням, реампутація — кістку потрібно було різати під певним кутом для протезування. Крім того, один уламок застряг у кістці обличчя, барабанні перетинки розірвалися. Одна загоїлась, іншу треба було зашивати й ставити маленький титановий імплант для провідності звуку. Тоді, за його словами, почалася війна із самим собою. Він був готовий померти, але не готовий до того, що доведеться заново вчитися ходити. Дуже переймався, як дружина відреагує на ампутацію. Не зміг стримати сліз, коли вона його побачила: завжди був сильний, а тут навіть не міг поворухнутися й стати в туалет. Але дружина просто обійняла його. Щодня протягом реабілітації вона була поруч. Лікування зайняло трохи менше року. Йому поставили найкращий протез, який наразі є у світі — Ottobock Genium X4. Весь цей час підтримувала патронатна служба, командування теж було на зв’язку.
Після реабілітації командир запропонував «Туману» посаду інструктора з вогневої підготовки. Нині він займається саме цим: відпрацьовує з бійцями план дій на полігоні, щоб згодом вони могли показати найкращий результат. Дружина дуже хотіла, щоб він залишився цивільним, але в нього було відчуття незакінченої справи. Йому здавалося, що він зробив ще недостатньо. Окремо військовий наголошує на важливості суспільної роботи з людьми з ампутаціями. За його словами, в Україні зараз багато таких людей, але їх не видно, бо, ймовірно, вони бояться виходити з дому. Він пригадує випадок, коли вийшов з під’їзду, а маленька дівчинка в пісочниці показала на нього пальцем і сказала: «Мамо, диви...». Ця історія — лише одна з багатьох, які показують, що за цифрами про мільйон військових і два мільйони ветеранів стоять конкретні люди, їхній біль, вибір і повернення до служби попри все.
2
