Понад 6 мільйонів українців досі живуть у прифронтових регіонах
Журналісти поговорили з цивільними поблизу лінії фронту, щоб з'ясувати, чому вони не виїжджають, а психологи пояснюють, як люди адаптуються до небезпеки.
Понад 6 мільйонів українців досі живуть у прифронтових регіонах поблизу лінії бойових дій. Журналісти розпитали цивільних, чому вони залишаються вдома, попри постійну загрозу. Найчастіша відповідь виявилася несподіваною: люди бояться почати життя з нуля більше, ніж самих обстрілів.
Психологи Валентин Кім та Ірина Губеладзе проаналізували причини, через які мешканці прифронтових територій відкладають від'їзд. За їхніми спостереженнями, люди звикають до небезпеки і сприймають її як локальну, такою, що стосується лише найближчих населених пунктів. Тому загроза здається керованою, хоча насправді це не так.
Одна з характерних рис поведінки — постійне відкладання дедлайнів для від'їзду. Фахівці пояснюють це захисним механізмом, який створює ілюзію контролю над ситуацією. Людина ніби має час вирішити пізніше, і це дає відчуття стабільності там, де стабільності немає.
Значну роль відіграє прив'язаність до дому, родичів і сусідів. Для багатьох страх перед незручностями переселення виявляється сильнішим за страх перед небезпекою. Йдеться і про конкретні побутові обставини: оренда житла та пункти тимчасового розміщення стримують людей, які доглядають за літніми чи хворими родичами. Ще одна причина — ризик втрати соціального статусу та невизначеність із роботою після переїзду.
Окремо психологи звертають увагу на віру в те, що війна скоро закінчиться. Такі очікування підживлюють заяви політиків. Зокрема, на інтерпретацію висловлювань президента США Дональда Трампа щодо миру впливає так зване підтверджувальне упередження, коли людина шукає в словах саме те, що хоче почути. Фахівиня попереджає, що залежність від рішень політиків переносить відповідальність за власну безпеку з людини на зовнішні обставини.
Цікаву паралель психологи наводять з історією: у 1940 році лондонці також відмовлялися евакуюватися з міста під час бомбардувань. Проте, за їхніми словами, важливо розрізняти здорову адаптацію до небезпеки та небезпечне недооцінювання загрози, адже межі між ними часто розмиті. Серед людей, виснажених війною, також поширена фаталістична позиція «що буде, те й буде».
Водночас багато тих, хто залишається, не є ні колаборантами, ні людьми, які просто чекають. Вони бояться переїзду або не мають коштів на нове життя. Наприклад, у Херсоні працівники банку продовжують виконувати свої обов'язки і в разі поява дронів ховаються в підвалі.
Державна політика евакуації має три формати: добровільний, обов'язковий і примусовий. У березні 2026 року ухвалили закон, який дозволяє поліції евакуювати дітей без згоди батьків. Водночас у Донецькій області в зонах активних бойових дій досі перебувають близько 57 тисяч цивільних, серед яких понад 1700 дітей. Ці цифри показують, що питання евакуації залишається одним з найболючіших у прифронтових регіонах.
Джерело: pravda.com.ua
12
