Протягом останніх півтора десятиліття у польській політиці пам'яті відбулися помітні зміни. Якщо п'ятнадцять років тому головною датою національної скорботи був Катинський розстріл, який вшановували у квітні, то тепер акценти змістилися на Волинську трагедію, яку згадують у липні. Цей зсув став наочним прикладом того, як національна травма може бути замінена на іншу, зручнішу для поточного політичного моменту, і в цьому процесі простежується вплив третіх сторін.

Катинський розстріл, здійснений органами НКВС СРСР навесні 1940 року, забрав життя майже 22 тисяч поляків, зокрема близько 15 тисяч офіцерів, захоплених після радянського вторгнення до Польщі восени 1939 року. Розстріли відбувалися в кількох місцях — у Катинському лісі під Смоленськом, а також у Твері та Харкові. Радянський Союз десятиліттями заперечував свою провину, перекладаючи її на нацистів, і лише у 2010 році Державна дума Росії офіційно визнала, що розстріл був здійснений за наказами Сталіна. Однак це визнання виявилося радше жестом, ніж початком справжнього перегляду історичної політики.

Для Польщі Катинь довгий час була символом однозначної історичної травми: жертви — польські військові та інтелектуальні еліти, а винуватець — зовнішній тоталітарний сусід. У цій трагедії не було двозначності чи внутрішніх суперечностей, що робило її ідеальним об'єктом для національної консолідації. Після 1990-х років Катинь стала предметом вимог справедливості до Росії, яка так і не відкрила архіви та не взяла на себе відповідальність, особливо в умовах російсько-української війни.

Переломним моментом стала авіакатастрофа 10 квітня 2010 року під Смоленськом, коли загинули 96 осіб, серед яких президент Лех Качинський з дружиною, начальник Генштабу, голова Інституту національної пам'яті, депутати та духовенство. Літак прямував на заходи з нагоди 70-х роковин Катинського злочину. Офіційна версія причин катастрофи — помилка пілотування в тумані, однак частина польської політичної еліти, зокрема брат-близнюк загиблого президента Ярослав Качинський, роками наполягала на версії замаху. Це призвело до глибокого розколу в польському суспільстві, який стосувався не ставлення до Росії, а внутрішньополітичної інтерпретації подій.

Смоленська катастрофа, яку колишній президент Александр Кваснєвський назвав «Катинню №2», мала б ще більше закріпити Катинь у центрі польської пам'яті. Однак замість консолідації вона оголила тріщину в суспільстві, розділивши поляків на прихильників партії «Право і справедливість» (PiS) на чолі з Ярославом Качинським та опозицію на чолі з Дональдом Туском. Катинь поступово перетворилася з символу об'єднання на розмінну монету внутрішньої політичної боротьби.

Приблизно в той самий час, на початку та в середині 2010-х років, у польському політикумі почала набирати вагу інша історична тема — Волинська трагедія 1943 року. Тоді на Волині та в Східній Галичині відбувалися взаємні етнічні чистки між українським і польським населенням за участі УПА, ОУН, польської Армії Крайової та батальйонів самооборони. Ця тема поступово витіснила Катинь із центру уваги, що виявилося вигідним для певних політичних сил.

Особливо показовим є епізод 2013 року, коли проросійські сили в Україні активно підштовхували Польщу до жорсткішої позиції щодо Волині. 5 липня 2013 року 148 народних депутатів України — переважно від Партії регіонів та Комуністичної партії України — звернулися до спікера польського Сейму Еви Копач з проханням офіційно визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу. Ініціатором акції став відомий проросійський депутат Вадим Колесніченко, який хвалився, що підписи зібрали «без жодних проблем за три години». Це сталося у відповідь на резолюцію польського Сенату від 20 червня 2013 року, де події називали «етнічним очищенням з ознаками геноциду».

Цей епізод надзвичайно промовистий. На той час при владі в Україні був Віктор Янукович, а Партія регіонів відверто грала на руку Москви. Замість того щоб захищати український наратив чи шукати примирення, ці депутати самі просили іноземний парламент дати максимально жорстку оцінку діям ОУН-УПА, що неминуче мало ускладнити відносини між Києвом і Варшавою. Таким чином, зміна акцентів у польській історичній пам'яті виявилася вигідною для Росії, яка прагнула послабити українсько-польське зближення та відвернути увагу від власних злочинів.