В українській оборонній системі існує фундаментальна інституційна суперечність, яка роками провокує конфлікти між Міністерством оборони та Генеральним штабом. Військовий аналітик, ексрадник міністра оборони України Олексій Копитько у своєму аналізі наголошує, що чинне законодавство закладає двоїстість у підпорядкуванні Головнокомандувача Збройних сил України, що на практиці призводить до «чистої шизофренії» та неминучого клінчу між посадовцями.

Згідно з пунктом 3 статті 16 Закону України «Про національну безпеку України» (2018 року), Головнокомандувач ЗСУ підпорядковується одночасно і міністру оборони, і президенту України як Верховному Головнокомандувачу. Це означає, що він формально має право і в низці випадків обов'язок спілкуватися безпосередньо з главою держави, минаючи міністра. Така конструкція, за словами аналітика, робить неминучими тертя між двома ключовими фігурами оборонного відомства.

Проблема посилюється дисбалансом ресурсів. Міністр оборони формально має більше відповідальності, але в його прямому підпорядкуванні перебуває лише близько 800 осіб персоналу міністерства та низка установ. Натомість Головнокомандувач у мирний час керує 250 тисячами військовослужбовців та гігантськими активами. У воєнний час ця диспропорція стає ще більш разючою, що створює ґрунт для боротьби за вплив.

Цю проблему виявили давно. Ще у жовтні 2020 року Кабінет Міністрів вніс до Верховної Ради законопроєкт №4210, який мав чітко визначити ієрархію: Головком призначається та звільняється президентом за поданням міністра оборони, а також є підпорядкованим, підконтрольним та підзвітним міністру. Однак вище військове командування чинило опір, і документ проголосували за основу лише 16 лютого 2022 року — за кілька днів до повномасштабного вторгнення. Відтоді законопроєкт залишається не ухваленим уже понад чотири з половиною роки.

Копитько зазначає, що спочатку ухваленню заважали об'єктивні обставини війни. Згодом громадська думка почала коливатися: спочатку «поганим» вважали міністра, а головком був «душкою», і прогресивна громадськість виступала проти узурпації армії бюрократами. Після зміни міністра на «доброго» конфлікт тимчасово затих, але згодом «поганим» став уже Головком. Ті самі люди, які раніше захищали військове командування від міністерської експансії, почали вимагати інституційної стрункості та форматування «поганого» головкома.

Ситуація ускладнюється тим, що реформа, розпочата за наполяганням натовських радників, залишилася незавершеною. Відокремлення цивільно-політичного оборонного відомства від воєнізованого Генштабу за моделлю більшості демократичних країн виявилося надзвичайно складним завданням через масу суб'єктивних обставин. У результаті виникло дублювання і навіть потроєння функцій, що створює додаткову напругу в системі управління.

Окремим викликом є питання забезпечення війська. Як повідомляє Командування Сил логістики ЗСУ, у першому півріччі 2026 року ситуація із забезпеченням Збройних сил України погіршилася, незважаючи на нові технологічні вектори, зокрема цифровізацію та гучні закупівельні анонси. Речник командування підполковник Валерій Шершень заявив, що систему врятувало своєчасне втручання Верховного головнокомандувача, який сприяв відставці очільника Міноборони Михайла Федорова, намагаючись нейтралізувати бюрократичну тяганину.

За словами Шершня, система забезпечення «втрачає запас стійкості», а поточні потреби дедалі частіше покривають за рахунок накопичених резервів або коштів з інших критичних напрямів. Водночас укладені контракти й проведені тендери ще не означають, що техніка, пальне та інше майно вже надійшли до підрозділів. Рішення щодо фінансування, партнерської допомоги та невідкладних закупівель ухвалюють надто повільно.

Аналітик прогнозує, що циклічність громадських настроїв продовжиться: чинний головком може «раптово стати добрим» після чергової ефектної операції, або буде призначено нового, соціально близького прогресивній громадськості командувача, якого одразу кинуться захищати від політиків. Така ситуація, на думку Копитька, свідчить про глибоку інституційну кризу, яка потребує не емоційних рішень, а системного врегулювання на рівні закону.